П`ятниця, 2024-03-29, 1:19 AM
Дроздинський ліцей
Вітаю Вас Гість | RSS

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 57
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Історія села Дроздинь

Таємниці  віків… Справді, віки, які прожив наш народ, залишили за собою чимало таємниць. Великою таємницею залишається для нас те, як колись давно жили наші предки, чому така назва села, хто жив тут, чим займалися селяни, яке вели господарство. Старше покоління людей вимерло, а ті, що залишилися, мало знають про минуле. Але дещо вдалося дізнатися.                                                                                                    Далеко від великих міст і гомінливих шляхів, у затишному куточку Малого Полісся на кордоні двох республік – України і Білорусі  розташоване наше село Дроздинь.                                                                                      Село Дроздинь виникло у середині ХІХ століття. За переказами старожилів у селі було близько двадцяти хат, від церкви (стара церква стояла на тому ж місці) до Івана Перехожанчиного хати. Навкруги були панські поля.                                                                                                                                                                                      Хати були маленькі, виплетені з лози і обмазані з обох боків глиною. Комини заломували і виводили у стіну, де була невелика дірка. Вікна теж робили маленькими, бо за великі вікна і комини селяни змушені були платити великі податки.

    Найперше люди вирішили збудувати в селі церкву. Дід Гнат, що мав багато золота, наймав робочих, платив золотом, але забирав їх землі (наділи) в урочищі Свідовка . Такі наділи землі люди називали різками. Такі різки були у Горному, Квасу, Горичоні, Петуха, Лопському. .  До цих урочищ від села більше 10 кілометрів. За ніч люди з села заходили на свої участки землі жито жати. Церква була дерев’яною , збудована без жодного цвяха. Стояла в центрі села. Поблизу церкви знаходилась капличка. Дід не мав власних дітей, тому по смерті односельці збудували на його могилі пам’ятник.

      На Різдво  та Новий рік ялинок у хаті не ставили, це бідним людям було не під силу. На той час біля церкви росли маленькі ялинки, то люди накидали на їхнє гілля великі квітчасті хустки. Ці дерева ще й досі ростуть, але вже дуже високі.

 В роки війни  церковні будівлі залишилися неушкодженими. А в повоєнні  роки під тиском комуністичної влади вони були  зруйновані і знищені вщент. З церкви викрадені ікони, пограбоване інше церковне майно. Селяни за власні кошти  поставили  нову  церкву на місці зруйнованої. 

     Населення   займалося  ще скотарством. Худоба влітку стояла далеко від села, жінки вранці і ввечері йшли доїти корів. Молоко носили в глеках з довгими тонкими шиями, щоб не розливалося .

   Дівчата верталися щоразу в село, бо хотілося ввечері з хлопцями погуляти, а заміжні іноді залишалися ночувати.

   Старі люди з радістю розповідають, як колись жали жито. І це природно, адже вінцем хліборобських трудів були жнива. Один жнив’яний, день, казали, цілий рік годує. Першими у поле жати виходили жінки, ведучи за собою дітей, які вперше приступали до цієї роботи. Настрій у всіх був піднесений, святковий. Жінки одягали нові вишиті сорочки. І обов’язково перед початком жнив поверталися лицем до сонця і проказували: «Господи, благослови!» і лише тоді серпи опускали до стебла жита.

    У Миколаївські часи (так люди називають той період, коли на престолі Росії був цар Микола Другий) було багато вільних земель. Люди займали стільки землі, скільки могли обробити. А прийшла Польща до влади, то виселила із села багато людей на хутори. Люди змушені були перевозити хати на нове місце. Тільки на певній території селяни мали право обробляти землю, яку виділили польські пани. Її називали обруб. За межі цієї території людей не пускали. Чорниць не давали брати, худобу забороняли випасати за обрубом. Щоб набрати собі чорниць чи грибів, люди повинні були брати у поляків квит (дозвіл).    

        Більша половина села була вивезена у 1930 році на хутори: на Дубніки – 3 хати, у Мервиця – 6, у Зеленець – 2, за Козлову гору – 10, у Язвина більше 10, Межигір’я – 1, на Баришовку – 1, у Кроминське – 1.

     Наші люди були мудрими і працьовитими. Вони вміли все робити: ткати, столярувати. Вони навіть умудрялися з комишевого пуху робити  подушки, із стебла цієї рослини – рогожі. (Рогожа – витканий на спеціальному  саморобному верстаті виріб, якого підстеляли під бік, коли лягали спати).                                                 

    При Польщі у село приїхали чотири єврейські сім’ї: Ошера, Йоселя, Янгеля,  Ареля. А  ще раніше жила сім’я євреїв Меєра і Зосі. Вони жили там, де зараз стоїть стара школа. Євреї  були заможними і між собою підтримували дружні стосунки. Один з них тримав млин. Польські пани жили на Лютічи, мали вони  великий будинок. Люди до них ходили за плату чистити і садити ліс, на школку.

      Єврейські діти ходили разом з дітьми бідняків у школу. Вони були дуже грамотними,  два місяці ходили у перший клас, а потім переводили у другий.

    Чоловіки з села збиралися на посиденьки у корчмі, що тримали Арель і Ошер. А жінки збиралися у Янголя і Йосера. Селяни ходили до них за порадою, допомогою. Навіть дівчата, які виходили заміж, питали у єврейок, чи йти за того чи іншого парубка. Вони радили дівчатам, а головне, все тримали в таємниці. Єврейки гарно шили, то жінки ходили їм робити усяку роботу (євреї чорної роботи ніякої не робили), а за це їм шили сорочки, спідниці чи ще що – небудь.

    У Йоселя було двоє дітей – Бейла і Мордух. Коли почалася Друга Світова війна, німці приїхали в село і забрали євреїв на страту  (розстрілювали  в урочищі Мостище, між Дроздиньом і Заболоттям . Була викопана велика яма, на краю якої ставили і розстрілювали євреїв цілими сімיּями , не жаліючи навіть немовлят. Юний Мордух перед стратою вигукнув : «Прощай, білий світ, і ви прощайте , добрі люди,»- ліг у яму. Яму засипали, але ще два дні поспіль ворушилася земля ). Сім’я дроздинського діда Лігора мала приязні стосунки з єврейською родиною Олікера .  Ніби відчуваючи нещастя , єврейка одного разу прийшла з проханням до Наталії Тодорівни , щоб та на деякий час сховала у себе її коштовності. Ці коштовності баба Наталка довгий час переховувала, але пізніше вони десь пропали. По дорозі на страту двадцятирічний Борух утік,  повернувся назад у село до знайомих, хата котрих знаходилась у центрі села, і прожив там чотири дні. Це було дуже небезпечно. Німці попередили місцеве населення про те, що хто переховуватиме євреїв, каратимуть розстрілом. Тоді Борух із сльозами прийшов до Наталії Тодорівни, що жила на околиці села, і попросив притулку. Вона не могла відмовити. Цілий рік жінка переховувала Боруха в хліві, навіть власні діти не знали про це. Взимку , коли почалися морози, приходив погрітися ночами, як діти спали.

   Після війни Олікер Борух  Афонович виїхав до Ізраїлю. Постійно звідти приходили листи , посилки бабі Наталці.

    У 90-х роках у селі Березові  на місці розстрілу євреїв  спорудили пам’ятник . На відкриття  приїхала ціла делегація євреїв з Ізраїлю, вона і привезла поклін від Боруха ( на жаль, баба Наталка уже не дожила до цього часу).

     Село у 30- роках хх-ст. було поділено на кутки: Глинища, Волошка, Кустов’є, Єльнічок, Вовківня, Межипольє, Каталов’я, Вигол. Такі назви частин села мали ще до Польщі. Сільське кладовище теж було поділено на кутки. Дотепер люди хоронять своїх рідних, по можливості ,біля свого роду.  

    Діти, які відвідували польську школу, перед уроками і опісля  проказували молитви. Ось молитва, яку проказували перед уроками:

    Коли помер Пілсудський, учням 1-2 кл пов’язували  чорні хустинки на рукави і  для чогось водили у Старе Село.

    При Польщі були викопані стави, що тепер люди звуть Рибалками. Існує переказ , що колись в селі жив  дід. Жив там, де зараз стоїть  нині Кладовщикова хата. Дід вів велике господарство,  мав токи  на 6 стін, золота багато. Зять   запримітив, куди дід сховав золото (гроші лежали в горщику під стріхою), і викрав. Дід прийде, постукає вилами - горщик стоїть, а того й не знає, що грошей уже нема. Коли дід дізнався, що грошей нема,  довго просив у рідних, щоб призналися, хто це зробив. Але ніхто не сказав. Тоді дід закляв увесь рід. Вимерла вся родина: зяті, сини, дочки, невістки. А хто лишився, то були каліками.

    Ще до війни у селі з'явився невідомий чоловік, який пропагував  вчення про Ісуса Христа. Він був родом із Струги (Білорусь), на зібрання ходили і євреї. Єврейка Хава казала односельцю Дмитру: «Вам, православним, гріх ходити на такі зібрання, бо наш предок убив Ісуса Христа». Першими штундами були  мої односельці: Катеринка, Лена Сергійкова, Люба Миронова, Ганна Щотоводова.

    У багатьох місцях села ставили люди дерев'яні хрести. За переказами, людям снилося, що на тому місці схований скарб. Люди копали, але нічого не знаходили. Кажуть, що на тому місці, де закопаний був скарб, час від часу спалахував синій вогонь: то, вважали люди, золото пересушується.      При Польщі у селі Березове щоосені, коли люди зберуть увесь урожай, відбувався великий ярмарок. Сюди з’їжджалося багато людей. Товари продавалися високої якості. До цих пір у жінок зберігаються польські хустки, які передаються з покоління в покоління. Їм уже до ста років, але свій первинний вигляд не поміняли.

 Війна застала людей по хуторах. Що пам 'ятають люди про початок війни, то це страшний гул літаків. Вони неслися дуже низько над землею. Тепер селяни не пам'ятають, чиї це були літаки: наші чи німців.

  У селі німців не було. Іноді  наїжджали і розсилали по дворах місцевих поліцаїв за домотканним полотном. Потім знову надовго зникали. Коли їхали палити Старе Село, переїжджали через Дроздинь. Їхали у Старе Село багато машин зі солдатами. Це було вдень, а надвечір аж у навколишніх селах було чути ту стрілянину і видно  заграву пожежі.

    Багато   молодих  людей   пішли   добровольцями в партизанський загін з'єднання Сабурова. Це Сидір Крупич, Олексій Крупич, Кирило Кузьмич та інші.

    Населення ховалося від ворога в лісі, в куренях, землянках, там і зимували. На зиму обсипали їх піском, щоб тепліше було. У роки війни у лісах розвелося багато вовків. Вони не боялися людей, приходили  під  оселі, забирали   худобу  і роздирали. Вогонь  селяни   розкладали   невеликий, бо   боялися,   що помітять німці і розстріляють.

    Німці вивозили із села молодь на примусові роботи до Німеччини. Перший набір хлопців і дівчат припав на жовтень 1942р. Разом з нашою молоддю забирали дівчат і хлопців з інших сіл: Березова, Глинного, Старого Села. Наступного етапу  не відбулося: на щастя цих людей, в село увірвалися партизани і прогнали німців. Багато з  тих вивезених хлопців не повернулися додому: одних доля розкидала по світу, інші пропали безвісти..

     Партизанам конче потрібно була підмога: зброя, продукти, одяг. Тоді люди з села домовилися по черзі возити волами зброю, харчі, одяг партизанам в Рокитне, Володимирець, Овруч. Смертельно страшно було їхати, але віра в перемогу над ворогом пересилювала цей страх, і люди відправлялися в далеку дорогу. Був випадок , поки мати була в дорозі,  хворе дитя померло вдома.

    У с.Храпунь (Білорусь), недалеко від села Дроздинь , відбувся запеклий бій партизанів з німцями. Щоб виманити наших із засідок, німці пішли на хитрість: виставили опудала, надягнувши німецьку форму на них.

   Партизани відкрили вогонь, чим себе і викрили. Багато наших бійців полягло у цьому бою. Були тяжко поранені і комбат Павло Рева та капітан Степан Качура. Вони прилетіли літаком з Москви, щоб вручити нагороди бійцям, які проявили мужність і геройство в боях. Ще живими їх привезли з поля бою в наше село. Помістили в старенькій хаті баби Вдюшки, і лікарі почали готуватися до операції. Поранені прожили всього декілька годин і померли. Ховали комбата та капітана вночі за кілометр від села, на горі серед болота, щоб німці не дізналися і не поглумилися над їхніми тілами. Після    війни останки загиблих забрали рідні і перезахоронили на кладовищі міста  Рівного

З того часу пройшло більше семидесяти  років, а те місце люди так і називають – Комбатова гора. 

                       СПОГАДИ ВЕТЕРАНІВ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

                Згадалися всі  болі і печалі

    Довгими зимовими вечорами , коли надвечір завиває завірюха ,а по хаті розноситься тепло від натопленої грубки ,вся сім’я збиралася, щоб почути ще раз дідові розповіді про війну.

    Любив дідусь розповідати, бо був здатний до цього. Умів зацікавити нас, малих, своїми переказами про воєнні партизанські роки, про вилазки розвідників до ворога про бої. У моїй малечій уяві зразу ж повставали ігри, у які грав дідусь в дитинстві, його партизанське життя.

     - Та які ігри!- гірко посміхнувся дід .- Нам не було ніколи і вгору глянути із- за роботи. Було нас в матері двоє. Батька не було. Вся чоловіча робота лягла на  наші дитячі плечі . Ми з братом доглядали воли ,корови, вівці. Возили дерева з лісу. Влітку наша худоба стояла в лісі за селом в урочищі  Лібович, за  4 км від села. Це треба було нам із Сашком ( так звався брат ) щодня вранці і ввечері сходити туди, подоїти корів і вернутися в село. Інколи йшли назад посеред ночі  і чули не раз  страхітливе виття неситих вовків. Так,  що веселих днів у мене було менше , ніж гірких. А з двадцяти трьох років.. – і затремтіли у дідуся  губи ,ніби від болю, затуманились очі від сліз. Повільно скочувались по обвітреному старечому обличчі дві великі сльозини і впали на натруджені , складені навхрест на грудях руки і боляче обпекли спогадами.   

     - … Коли мені було 23 роки ввірвалась у нашу і без того знедолену сім’ю печаль невимовна. Напав фашист на нашу країну, дістався він і до наших сіл. Торкнулася чорним крилом вона і нашої сім’ї . Війна принесла голод ,холод, смерть. Смертельні хвороби косили щодня людей у селі, не жаліючи нікого. А тут ще німці почали забирати молодь до Німеччини, Першим набором мали відправити мене . Але я якраз захворів на тиф , і замість мене відправили мого брата Сашка. Він був молодший на три роки за мене. Мати дуже плакала ,благала на колінах  у місцевого поліцая , щоб не забирав її сина , її годувальника. Але , будь ти  тисячу раз проклятий , німецький прихвостень злісно блиснув на матір хижими холодними очима, по-звірячому відштовхнув ногою її і пішов до іншої сім’ї по свою здобич.

   Тяжко прийшлося моєму братові по дорозі в Німеччину. Попав він до бауера , так оповідали хлопці  з села, що теж були вивезені  разом із ним. Там, в Німеччині, один раз в тиждень забирали бранців копати окопи. Сашко звідти не повернувся, втік, добрався аж до Коростеня і тут його схопило гестапо. Подальша доля брата  невідома.

     Щоб відомстити ворогам за брата, я пішов добровольцем до партизанського загону під командуванням Сабурова. Добровольців з села було декілька : Крупич Олексій, Кузьмич Кирило  та інші. Це було у 1943 році. Зі мною було ще багато юнаків з Дубровицького району  та братньої Білорусі.

    Бойове хрещення я прийняв у бою за село Томашгород. Фашисти вперто оборонялися. Майже дві доби точилися бої за звільнення  села. Ми пускали під укіс поїзди, підривали залізниці . Нарешті ми здобули перемогу.

    Партизанська стоянка була у Блажеві, а ходили далеко за межі області. За ніч ми добиралися до Малина  Житомирської області, виконували бойове завдання і вертались в загін. У Рокитному наш загін  розгромив поліцейський гарнізон. Пройшли з боями всю Західну Україну.

     Ми гнали фашиста із своєї землі , хоча він уперто чіплявся за кожен її клаптик. Фашисти кинули проти нас, партизан Сабурова, всю артилерію, танки, літаки. Йшли безперервні бої біля річки Буг. Тут дуже багато загинуло моїх товаришів , а ті, що залишилися живими, дістали від командування подяки та нагороди.

     Річка Буг. Позаду визволена Україна, попереду під німецькою кабалою Польща. Командування наказало нам надати допомогу братньому народу. Дезертирів не було. Ми ступили на міст і тут нас чекала пастка. Фашисти підірвали його. Багато людей втопилося. У Варшаві знову чатувала на нас  небезпека. Ми попали в оточення німців аж на три місяці. Запанували в загоні чорні дні і ночі. Почався сильний голод, люди стали вмирати з голоду та хвороб. Довелося різати коней  і варити м'ясо. Навіть з копит варили юшку. Невдовзі з Москви за наказом генерал – лейтенанта Строкача до нас вилетіла на літаках група досвідчених командирів. Їх скинули на парашутах. Завдяки їхній допомозі ми вийшли з оточення.

  ернувшись додому, ми пішли у військкомат. Звідти нас відправили кого куди : одні пішли служити в армію, інші працювати на заводи і фабрики. Мене відправили служити. Був я там до 1946 року, а тоді повернувся додому. Мати була вдячна долі , що я залишився живим. До самої смерті вона плакала за своїм пропавши безвісти сином Олександром.

     Після війни я працював день і ніч, щоб відбудувати хату , зруйновану війною. Ходив   людям робити хати ( вмів трохи столярувати ). То була перемога – нехай маленька ,але таки суттєва. То була перемога над голодом, холодом ,- закінчуючи розповідь, зітхнув дідусь.

     Багато довелося пережити на своєму віку… Все пройшло, все пережив, і тільки борозни залишилися на душі , і виринає з памיּяті та чи інша картина з його життя. І невідступно спогади із ним…                (Записано зі спогадів Крупича Сидора Мироновича)

 

А спогади , як бджоли, рояться наді мною,

Війна, бої і голод – усе було тоді,

Проте насмерть стояли, за це і нагороди…

    Поліський край один із милих куточків нашої України, наділений і природними , і духовними цінностями. Привітні  й працьовиті люди живуть тут. Але багато негараздів випало на долю поліщуків, та не дивлячись ні на що , життя тривало, і на зміну одному дню приходив інший. В один із таких днів в далекому селі Дроздинь  Рівненської області Рокитнівської району 22 квітня 1921 року народився Огієвич Калістрат Харитонович. Жив , підростав, працював, допомагав батькам вирощувати хліб для сімיּї. І чи думав цей хлопчик, який подарунок підготувала йому доля?

      Недовго раділи люди після звільнення їх земель від польської шляхти. Страшне слово «війна» почув Калістрат Харитонович  двадцятирічним юнаком. Незабаром Рівненську область захопили німецькі війська. Люди були пригнічені , ніхто толком так і не зрозумів, що сталось. У 1942 році юнак з групою односельців був відправлений до Німеччини. Потрапив  до міста  Дортмунд на  ливарний  завод.  Ішла війна,  і німецькій армії потрібна була зброя , тому примушували полонених  працювати вдень і вночі. Тяжка праця, холод, голод зробили свою справу: хлопець тяжко захворів. Його звільнили з роботи , і права на пайок уже не мав. « Думав, не виживу, тут і померти прийдеться ,- згадує  ветеран. – Але є і там люди, що Бога бояться». Дивлячись на його страждання, німці допомагали чим могли: хто хлібом, хто талонами на хліб. Отак і вижив .Додому повернувся , коли американські війська розбомбили цей завод.

      У 1944 році був відправлений на фронт. Спочатку у  місті Вологда пройшов військову підготовку, а звідти відправили на фронт у Фінляндію.

      «Пам’ятаю бій за місто Виборг»,- згадує колишній фронтовик .-  Місто розташоване на річці, тому підступитись до нього було тяжко. Я був кулеметником. Йшов запеклий бій, але ворог під тиском наших військ все таки відступив. Незадовго надійшов наказ, щоб відпустили додому всіх, хто народився до 1922 року. В червні 1946 року повернувся я до рідного дому. Нагороди наздогнали вже вдома».

      Калістрат Харитонович за бойові заслуги отримав  орден « Победа над Германией» , орден Великої Вітчизняної війни ,чотири медалі.

         ( Записано зі спогадів Огієвича  Калістрата Харитоновича)

 

Усе пережите: і горе, і війни,

І праця , що  потом вкривала лице…

А в памיּяті радість за День Перемоги…

 

      Багато років минуло з того дня, який оповістив людству, що фашистська чума в Європі знищена, що  прийшла довгожданна перемога. Час летить згідно своїх законів, багато що відходить у минуле, але у пам’яті    людській не стерти сторінку історії , написану сльозами і кров’ю мільйонів, які боролися за свободу, за щастя, за незалежність. Не в одного колишнього фронтовика котиться сльоза при згадці про бойових побратимів, друзів, тих, з ким ділили всі злидні війни. Серед них і Василевич Дмитро Антонович . Всього довелося пережити йому: перше бойове хрещення, втрата товаришів по зброї, полон, поранення і радість перемоги.

    Нелегке життя випало на долю Дмитра Антоновича . Народився він 8 листопада 1924 року в сім’ї селянина в селі Дроздинь . Коли хлопчику було десять років, помер батько, і матері довелося виховувати двох синів (меншого брата звали Мина). Як і кожен селянський хлопчина , Дмитро орав лан, засівав ниву , пас худобу. Адже за часів панської Польщі кожен сільський господар мав свою ниву і годувався з неї. З освіти хлопець мав один клас вечірньої радянської школи.

     Війна застала Дмитра 16- річним юнаком. Страшна звістка швидко облетіла усі околиці села. Був проведений схід села, на якому оголошено всім добровольцям прийти на приймальний пункт.

     Уже 15 липня 1941 року фашистські полчища вдерлися в селище Рокитне. Запровадження нового порядку фашисти почали з масового винищення радянських людей. В райцентрі ,населених пунктах Рокитнівщини захоронено1129 чоловік, тих, хто загинув від рук ворога. І народ став на захист своєї Вітчизни.

    На війну Дмитро Антонович пішов разом зі своїми односельцями в кінці 1943 року .Початком були  партизанські ліси  під Олевськом, Ковелем . В урочищі Млинок ,що в Олевському районі, разом з іншими пройшов двотижневе навчання. Перевірити готовність воїнів до бойових дій прибула на літаку з Москви комісія .У партизанах боровся з ворогом 5 місяців. Так молодий боєць дійшов до Бугу .Там молоде поповнення перевели через лінію фронту. Прийняли присягу і влилися в діючу армію. Це було вже в Ростовській області. Так 255-й стрілецький полк ,у якому воював Дмитро Антонович, дійшов до Прибалтики, звільняючи від ворога міста і села нашої країни. Страшним і тяжким був шлях війни. Саме тут хлопець вперше відчув гарячий подих війни, її смертоносну силу. Гинули товариші, було багато поранених. Ці страшні картини викликали ненависть до ворога у душі юнака і ще більше бажання перемогти небажаних фашистів.

      Дмитро Антонович брав участь у семи боях, і всі вони були , як згадує боєць, на

« проривах». На все життя запам’ятався Дмитру бій за місто Рига . Німці ретельно підготувались до оборони. Поки підійшли наші війська, вони утворили тут своєрідний   «котел». Вирватися з оточення було нелегко. З усіх напрямків велась стрілянина, і саме в цій перестрілці ворожа   куля влучила  в ліву ногу Дмитру.  Сталося це на околиці міста 11 листопада 18944 року. Рана була тяжкою і глибокою. З допомогою санітарів пораненого було відправлено в польовий  прибалтійський госпіталь . Звідти його перевезли в 103 – й польовий госпіталь міста Себеж Калінінської області. Але і тут хворий перебував недовго.  Після нападу німців поранені були евакуйовані в місто Сасово Рязанської області, де Дмитро перебував 5 місяців, звідти був переведений у 353-й стрілковий запасний полк. Ще довго подорожував по країні поранений боєць: м. Володимир – Москва – Арсаки…На півночі  пробув 2 місяці і звідти відправили його додому. Так закінчилася  довга і тяжка  воєнна дорога солдата.

   Багато років пройшло з того дня ,пережиті незгоди, хвороби стерли деталі, але в памיּяті назавжди залишилась та радість, яку довелось пережити у ті хвилини, коли дізнався Дмитро Антонович , що гітлерівська верхівка підписала Акт про капітуляцію. Це означало повне припинення війни. Радість була безмежною. Кінець війни застав молодого солдата в госпіталі. Запитую Дмитра Антоновича про те, яким був той день 9 травня 1945 року, яким він йому запам’ятався?

     « Було це о 3 годині ночі ,-  згадує він. – Всі прокинулися від голосного крику чергового по госпіталю. Він кричав : « Товарищи! Поднимайтесь! Война окончилась! Ура !».  «Всі так голосно кричали «ура!» ,- згадує ,- що від того крику штукатурка обсипалась на стінах і на стелі». На ранок  командир батальйону оголосив святковий обід і два дні відпочинку.

     Дмитро Антонович з війни повернувся в кінці 1945 року . Прийшовши в рідне село, знову взявся до роботи: ремонтував зруйноване господарство, порав худобу. Разом з дружиною Ганною Олексіївною виростили і виховали четверо дітей. Часто забігають до дідуся онуки, інколи просять:

    - Дідусю, покажи медалі.

    Із заповітної коробочки Дмитро Антонович дістає свої нагороди ,а їх у нього немало, аж одинадцять. Та найдорожчими вважає орден Вітчизняної війни та орден « За доблесть та відвагу у Великій Вітчизняній війні».

 

               (Записано зі спогадів Василевича Дмитра Антоновича )

 

Згадались старому : і батько , і мати,

І хата - білявка на краю села.

Дитинство, і юність, і доля крилата,

Що й досі життя його ще зберегла.

 

   У 1913 році в заможній  селянській родині народився Крупич Матвій Степанович . Його  батько , Крупич Степан Іванович , був церковним старостою і солтисом села . Мати , Крупич Одарка  Василівна, ніжна і лагідна жінка – трудівниця. Сім’я складалася з чотирьох чоловік: батько, мати, син Матвій і дочка Євдокія.

      Матвій  був неписьменний, так як за роботою не було часу на освіту, адже  батько утримував велике господарство: 60 голів худоби, багато землі. Тільки Матвій підріс, як тягар господарства ліг на його плечі. Здавалося б , заможна родина, велике господарство, багато землі – що ще треба для щастя. Але все було навпаки.

    Матвій Степанович згадує: « Дуже важко жилося, адже приходилося доглядати за великим господарством , все літо косити сіно, пасти худобу, всю весну засівати землю, а всю осінь збирати урожай. Удвох з батьком справитися не могли, тому наймали наймитів. Щоб розплатитися з ними , батько продавав худобу. А для сімейних потреб батько забороняв продавати  її, тому що земля потребувала гною. Батько був до сім’ї суворим, не балував, діти до самих морозів ходили в постолах, грошей на чоботи не давав. Та й грошей у нас майже ніколи не було».

    У 1939 році Радянська влада хотіла вивезти всю сім’ю Крупичів до далекого Сибіру як ворогів народу – куркулів. Їх урятувала Друга Світова війна. У 1941 році Матвія Степановича забрали на війну. Збірний пункт був у Овручі, де молодих солдат обмундирували і дали зброю, і  потягом відправили в Клесів . З  Дроздиня мобілізованих було 16 чоловік. Із Клесова  13 солдат дезертирували додому, а троє залишилися, в тому числі і Матвій Степанович .Дезертирів  почали розшукувати, рядового Крупича викликали  на допит. Всіх трьох мали розстріляти.

   -  Ти  ще не встиг втекти? -  суворо запитав командир.

   -   Я вам нічого не скажу. Син за батька не відповідає, а батько за сина. А чому я буду відповідати за все село?

      Мабуть , цими розумними словами Матвій Степанович   і врятував собі життя.

 Солдатів відправили на фронт. Перший бій був поблизу міста Житомира . Рядового Крупича контузило , він попав у госпіталь м. Ніжин. Під час повітряного обстрілу госпіталь було розбито. Тих , хто міг тримати зброю в руках, знову відправили на фронт. Серед них був і Матвій Степанович. Великий бій відбувся біля міста Черкаси, де чотири батальйони попали у німецьке оточення. Багатьох було вбито, багатьох забрали в полон.Матвій дивом вибрався  з оточення  разом з 29 солдатами і пройшли шлях від Черкас до Олевська.


Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архів записів
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024
uCoz